Reklama

Як журналісти стали військовими медиками. Поляки на фронті

​Журналіст Вітольд Добровольський і речник Даміан Дуда організували польсько-українсько-американську рятувальну команду, яка впродовж останніх тижнів працювала на херсонській ділянці фронту. Вони не виключають, що наступна їхня база буде на Донеччині.

Вітек приїхав на Майдан як документаліст, а в подальші роки працював в Україні фоторепортером. Щоб іще краще зрозуміти регіон і контекст конфлікту, він почав вивчати Східну Європу в університеті, а водночас документував революцію в Лівані та протести в Гонконзі.

— Коли в Україні загострився конфлікт, я замислився, що робити далі, і дійшов висновку, що в ролі фоторепортера не зможу допомогти так, як хотів би. Було очевидно, що тут буде безліч журналістів, а доступ до фронту стане набагато складнішим, ніж кілька років тому. Натомість як волонтер я зможу без проблем поїхати туди чи в прифронтову зону. Ми з Даміаном приятелюємо, тож разом міркували, як налагодити допомогу. Виникла ідея організувати фронтову медичну групу. Потрібна була людина, яка керуватиме й перекладатиме. Ішлося про те, щоб допомагати і військовим, і медикам. Перший виїзд відбувся у квітні, тоді з нами в групі був іще Дарек Просецький, також журналіст із досвідом на Донбасі, тож не тільки я змінив діяльність, — розповідає Вітек в інтерв’ю тижневику Wprost.

Reklama

Тим часом Вітольд пройшов додаткові курси, зокрема з тактичної медицини. Тепер його робота не обмежується керуванням і перекладом.

Вітек і Даміан зі своєю командою працюють у прифронтовій зоні під егідою фонду «Ліга сприяння обороні» і товариства «Академічний легіон». Команда зараз додатково навчається в Польщі, щоб повернутися на війну іще підготовленішою. Їхня робота — евакуювати поранених із першої лінії фронту: залежно від ситуації або самостійно перевезти їх до шпиталю, або передати екіпажу швидкої допомоги. Також вони навчають військових тактичної медицини й евакуаційних заходів.

— Якось нас не повідомили про тяжко пораненого солдата на позиції, і він помер дорогою до шпиталю. Ми не знаємо, чи то знехтували ситуацією, чи не знали про нас, бо ми працюємо з конкретними підрозділами й позиціями. Але ми напевно могли б допомогти, — вважає Вітек.

Що найважче?

— Те, як ворог нищить цивільних. По Миколаєву снаряди б’ють майже щодня. Якось снаряд упав за чотириста метрів від нас, ми одразу кинулися на допомогу, але троє людей загинули. Абсолютно випадково! Якась бабуся, що йшла до церкви, якийсь чоловік, що прогулювався парком, багато поранених. Сам факт, що доходить до обстрілу міста, де нищаться цивільні будинки, — це просто терор, — каже Вітек.

Даміан Дуда додає, що такі випадки просто залишаються всередині, їх потрібно проговорити і діяти далі:

— Ми виконуємо завдання. Навіть якщо ми бачимо мертвих цивільних, яким не вдалося допомогти. Не можна надто довго про це думати, бо це може вплинути на психіку й зашкодити порятунку інших людей. Треба переступити й повертатися до завдань. Коли кілька років тому в Ґевонт Гірський масив у Західних Татрах, де в червні 2019 року під час грози постраждали кількадесят людей. ударили блискавки, я був у горах. Я був одним із перших, хто допомагав на місці. Через мої руки пройшло сімдесят постраждалих, потім ми пакували тіла в мішки. Якщо дозволиш емоціям узяти гору — випадеш із діяльності. І не допоможеш, і, може, сам потребуватимеш допомоги.

Запитую, чи вони не бояться звинувачень у найманстві.

— Такі звинувачення можуть з’явитися хіба що з боку російської пропаганди, але кожен, певно, бачить: ми рятуємо життя і допомагаємо, тут важко доскіпатися. А для нас це стало би смертельною загрозою, скажімо, у разі полону, — пояснює Вітек Добровольський.

Даміан Дуда погоджується і зізнається, що недоброзичливці вже озвучували такі закиди.

— Мені закидали найманство російські елементи, сепаратисти, і боляче, що в нашій країні знаходяться люди, які повторюють цю риторику. Одна організація пообіцяла нам машину швидкої на фронт, після чого проросійські джерела написали, що в Україні ми підтримуємо неонацистів, і раптом ця організація відмовилася допомагати. Ти їздила з нами, була під обстрілом, то скажи, скількох нацистів ти бачила в тих селах, обстрілюваних росіянами? Бо я — жодного, — риторично запитує Даміан.

Він додає, що робота з військовими заснована на довірі, адже рятувальники працюють зі своїми багаторічними друзями. І якщо ті опиняться на Донеччині — то й вони, певно, разом із ними.

— Я походжу з військового середовища, проводив вишколи для студентів, пройшов офіцерський курс і військову підготовку, працюю речником державної установи, — розповідає Даміан.

На межі 2014 та 2015 років він уперше поїхав у Маріуполь, до «Азова», у ролі міжнародного спостерігача. Тоді місто обстріляли з «Градів», загинуло 30 людей.

— Я зауважив, що тільки побачене на власні очі є правдивою та неспотвореною інформацією. Усвідомив, що, коли падають бомби, — це замах і на мою свободу. Тому відтоді я регулярно їздив в Україну. Я був на всіх ділянках фронту, працював у польових медпунктах, навчав військових на першій лінії, надавав допомогу. Також я був у Сирії та Іраку, де тренував загони, які воюють з Ісламською Державою. У Польщі я був університетським викладачем — у Любліні, потім у Варшаві. Із 2020 року не виїжджав, бо усвідомив, що став залежним від адреналіну й перестаю відчувати страх. Мав це відпустити, — пояснює Даміан.

Але о четвертій ранку 24 лютого йому подзвонив приятель із Маріуполя, один із майбутніх захисників «Азовсталі».

— Він сказав, що ми маємо допомогти, бо їх б’ють. І я повернувся на фронт. Я усвідомлюю небезпеку, але не відчуваю страху, тож доведеться полагодити цю попереджувальну лампочку, — каже Даміан.

Переклав Андрій Савенець

 Текст у співпраці з novayapolsha.pl

Reklama

Reklama

Reklama

Strona główna INTERIA.PL