Reklama

​ВІДЧАЙ ТА ВІРА. УКРАЇНЦІ ПОВЕРТАЮТСЯ В ПЕКЛО

Вечір п’ятниці на Західному вокзалі у Варшаві. Сьогодні тут панує українська мова. На прибуття автобуса очікують кількадесят людей. У долонях вони стискають білети, роздруковані на білих аркушах А4. Напрямок - Україна. Хтось хоче бути з родиною, хтось добровільно візьметься за зброю. Але кожен з них через десяток годин опиниться у самісінькому центрі пекла.

Вечір п’ятниці на Західному вокзалі у Варшаві. Сьогодні тут панує українська мова. На прибуття автобуса очікують кількадесят людей. У долонях вони стискають білети, роздруковані на білих аркушах А4. Напрямок — Україна. Хтось хоче бути з родиною, хтось добровільно візьметься за зброю. Але кожен з них через десяток годин опиниться у самісінькому центрі пекла.

Reklama

Ігор приїхав до Польщі рік тому. Він працює на будівництві у Варшаві. Збирався залишитися тут назавжди, облаштуватися. Дізнавшись про повномасштабну російську агресію проти України, зібрав рюкзак і купив квиток на автобус. Він один із багатьох українських добровольців, які їдуть на схід воювати за свою країну.

Артем недовірливий. Коли я запитую його ім’я, він довго мовчить. Представляється Артемом, але по очах видно, що це неправда. З ним 29-річний Макс, теж українець. На відміну від Артема, він охоче розповідає про причини свого повернення на батьківщину. «Так потрібно. Мене виховували у патріотичній родині. Я не можу собі уявити, що буду дивитися на все це, сидячи у кріслі у Варшаві. Чи я боюсь? Я про це не думаю. Я боявся, коли воював на Донбасі, бо був молодий. З часом людина звикає до вигляду тіл та свисту куль».

Олег залишив дружину та двох доньок у Ґожуві. Це у його житті буде перша війна. Він їде, бо, як сам говорить, залишив серце в Україні. Він знає, що дуже ризикує, але не відчуває страху. «Найголовніше, що родина залишилася в Польщі. Але я повертаюся. Я допоможу хлопцям прогнати тих покидьків, і повернуся. Але чому ніхто не хоче нам допомогти? Напиши, що нам не вистачає зброї. Я знаю, бо мені сказав брат. Він міський охоронець, воює у Хмельницькому. Третє місто після Львова та Тернополя. Напиши, бо це важливо. Нехай поляки надішлють нам зброю, бо це катастрофа. Розумієш?»

Олександр приїхав із Познані, де вже шість років працює водієм. «Боюся, ну, бо як не боятися війни?» — каже він. Спочатку чоловік намагатиметься організувати транспорт до Польщі для родини, але сам залишиться в Україні. «Я піду боротися. Ми всі підемо. Україна буде вільною»

У Польщі Андрій лише пів року. Живе і працює у Пішу. Його контракт із роботодавцем закінчується у травні, але вчора він покинув роботу. «Я вже воював на Донбасі, вмію воювати». Коли я запитую, чому він вирішив піти на війну, адже він не повинен, у Андрія здивовано піднімаються брови: «Я повинен! Мій обов’язок стріляти в росіян. Я не боюся війни».

Ганна не приховує сліз. Із собою має велику торбу з лого популярного меблевого магазину, всередині — ретельно перев’язаний стрічкою пакунок. «Я взяла тільки одяг та їжу. У Києві на мене чекає чоловік з молодшим сином. Старший уже воює. Тільки б Дмитрові не наказали йти. Він занадто чутливий. Якщо вони заберуть його, то хіба разом зі мною».

Лукаш Пйонтек

Стаття публікувалася на сайті interia.pl

Reklama

Reklama

Reklama

Strona główna INTERIA.PL